Загальна характеристика
Серед значної кількості вивчених хвороб серця та ризиків їх появи протягом життя з урахуванням статі та віку, особливу увагу приділяють розвитку спадкових захворювань серця та їх значному впливу на фізичну якість життя, зокрема раптову зупинку серця.
Гіпертрофічна кардіоміопатія серця – захворювання серцевого м’яза міокарда, коли розвивається патологічна будова клітин серця кардіоміоцитів та їх гіпертрофія - значне збільшення стінки лівого шлуночка серця до розмірів ≥15 мм без його дилатації. Найчастіше виявляють гіпертрофію міокарда міжшлуночкової перегородки. Також може відзначатися як вогнищева гіпертрофія інших ділянок міокарда, так і концентрична гіпертрофія міокарда.
Гіпертрофічна кардіоміопатія серця є найбільш поширеною генетично детермінованою хворобою серця з аутосомно-домінантним типом успадкування. Маніфестацією хвороби часто виступає раптова зупинка серця.
Дилатаційна кардіоміопатія серця – генетичне захворювання серцевого м’яза міокарда з розвитком порушення його скоротливої функції, в наслідок чого розвивається дилатація (розширення) лівого або правого шлуночка серця.
Як демонструють дослідження з молекулярної генетики у 20% людей захворювання успадковується в сімейному родоводі. При спадкових формах встановлені аутосомно-домінантний, аутосомно-рецесивний, а також пов’язаний з Х-хромосомою мітохондріальний (материнський) тип успадкування. Мутації виявляються в генах кардіоміоцитів, які кодують білки або їх елементи, а також забезпечують механізми узгодження процесів збудження – скорочення, b-адренергічні метаболічні процеси, що призводять до дефіциту енергетичних механізмів, у тому числі мутації мітохондрій, метаболізму глікогену, обміну кальцію.
Некомпактна кардіоміопатія лівого шлуночка серця – особливо рідкісна генетична вроджена кардіоміопатія. Під час патогенетичного розвитку захворювання відбувається утворення ендоміокардіальних трабекул та міжтрабекулярних щілин у міокарді винятково лівого шлуночка. Ця кардіоміопатія пов’язана з високим ризиком розвитку злоякісних аритмій, тромбоемболій та значної дисфункції лівого шлуночка.
В клінічній практиці лікарів кардіологів це захворювання ще має інші назви, такі як «губчастий міокард», «губчаста кардіоміопатія», «гіпертрабекуляція» або «персистуючі синусоїди міокарда». Некомпактна кардіоміопатія може поєднуватися з іншими вродженими вадами серця або скелетною міопатією (слабкість великих м’язів тіла). Некомпактна кардіоміопатія розвивається внаслідок порушення нормального розвитку клітин міокарда, протягом усього життя розвивається прогресуюча систолічна дисфункція лівого шлуночка. Молекулярно-генетична природа хвороби пов’язана з мутацією гена ZASP. Крім того некомпактний міокардит є складовою генетичних синдромів Барта, Нунан, Ройфмана, Торіелло-Кері.
У схваленій Всесвітньою федерацією серця (World Heart Federation — WHF) класифікації MOGE (S) фенотип-генотипної номенклатури кардіоміопатій некомпактна кардіоміопатія лівого шлуночка виділена в окрему одиницю.
Некомпактну кардіоміопатію найчастіше виявляють у жінок (встановивши зниження фракції викиду лівого шлуночка нижче 45%) особливо під час вагітності з ризиком виношування для плода.
Синдром подовженого інтервалу QT — генетична хвороба серця, яка часто спричиняє раптову смерть у зовнішньо здорових людей. Найбільш дослідженими та відомими синдромами подовженого QT є синдром Романо-Верда з аутосомно-домінантним типом успадкування, та синдром Джервела-Ланге-Нільсена з аутосомно-рецесивним типом успадкування.
Синдрому Романо-Варда характерне порушення електричних властивостей клітин серцевого м'яза. Синдрому Джервела-Ланге-Нільсена характерні вроджена важка двостороння нейросенсорна приглухуватість, подовження інтервалу QT на електрокардіограмі та шлуночкові тахіаритмії.
Синдром подовженого інтервалу QT може бути також набутим, що зустрічається в практиці лікаря кардіолога у 70 % випадків. Причиною розвитку набутого варіанту захворювання виступає прийом деяких лікарських препаратів (наприклад, неправильне використання діуретиків, антидепресантів, антибіотиків тощо).
Генетичне тестування вроджених захворювань серця призначають в якості пренатальної діагностики вагітним на основі об’єктивних даних УЗД серця плода проведених на 20,30 і 36 тижнях вагітності. Незважаючи на те, що ультразвукове дослідження дозволяє виявити більшість вкрай важких вад розвитку серця, які в подальшому після народження дитини потребують хірургічного лікування та тривалої або пожиттєвої медикаментозної терапії, лікар генетик може призначити ДНК аналізи спираючись на сімейний анамнез батьків.
Показання для проведення
- Гіпертрофічна кардіоміопатія серця.
- Дилатаційна кардіоміопатія серця.
- Некомпактна кардіоміопатія лівого шлуночка серця («губчаста кардіоміопатія»).
- Синдром подовженого інтервалу QT.
- Диференційна діагностика вродженого та набутого синдрому подовженого інтервалу QT.
- Під час вагітності діагностика вад розвитку серця плода.
Підготовка до дослідження
Особливої підготовки до проходження молекулярно-генетичної діагностики не потрібно. Для проведення аналізу відбувається забір зразків венозної крові у пацієнта з підозрою на спадкове захворювання серця та\або вже наявні клінічно вроджені або набуті вади розвитку серцево-судинної системи.
Перед процедурою бажано пройти консультацію у лікаря кардіолога та обстеження ЕКГ, УЗД серця (ЕхоКГ). Кардіолог визначить розміри структур серця, АТ, порушення систолічної і діастолічної функції. Попереднє рентгенологічне дослідження грудної клітки виявить кардіомегалію (збільшені розміри серця) та застійні зміни в малому колі кровообігу.
Призначення проведення генетично-молекулярних тестів на виключення та/або підтвердження спадкових захворювань серця повинен робити виключно лікар генетик. Рішення щодо вибору генетичного тесту приймається під час консультації у генетика на підставі оцінки всіх клінічних проявів, об'єктивного стану пацієнта та з урахуванням сімейного анамнезу.
Метод дослідження
Молекулярно-генетичне дослідження.
Тип матеріалу
Проводиться відбір зразків венозної крові.
