Рак грудей та вагітність – життя неминуче!

Рак грудей та вагітність – життя неминуче!

Згідно результатів світової статистики рак молочної залози – найпоширеніше онкологічне захворювання серед жінок. Для багатьох із них діагноз звучить як вирок. Тільки не для героїні нашого інтерв'ю. Чотири роки тому, будучи при надії, комерційний директор EUROLAB Ірина Карпенко виявила в грудях новоутворення, яке змінило її плани.

Про те, як підкорити собі хворобу та полюбити життя ще сильніше – з перших вуст.

Ірино, поділіться першими думками після озвученого діагнозу.

– Звичайно ж, перші думки, мабуть, як і у всіх, чому я? Шок. Як моє нервове потрясіння вплине на сина, якого я ношу? Як відреагує старший син? На той момент я була на тридцять другому тижні вагітності, і я взагалі не уявляла собі стратегію лікування за таких обставин.

Вагітність. Вагітна. Вагітна на роботі. Вагітна бізнес-леді.

Як ви виявили пухлину?

– Милася в душі і щось мені не сподобалося... Знаєте, багато лікарів дивувалися, що я сама змогла виявити таку маленьку пухлину. Тепер усім раджу не зневажати самообстеження! Я на своєму прикладі переконалася у важливості ранньої діагностики.

Ваші перші кроки після самообстеження?

– Перші три дні в мене була паніка, не знала, що робити, куди бігти. Потім взяла себе в руки, налаштувалась на те, що все буде тільки добре і записалася на консультації до кількох клінік. Хочу сказати, що кожна людина, яка стикається з таким діагнозом, має отримати кілька думок. Обрати «свого» лікаря, довіритися йому та розпочинати лікування. Я побувала і в приватних, і в державних центрах. Вже маючи уявлення про свій діагноз, опинилася в лікаря, яка приймає і в приватній клініці, і в інституті раку. І вона, увага, просто пропальпувавши мене, почала «охкати» і «ахкати», питати де ж я була раніше і без будь-яких додаткових обстежень призначила мені капати хімію. Терміново! Наступного дня. А препарати потрібно було купити за дзвінком на номер, який вона дасть. Ось уявіть, добре, що це був не перший мій візит до лікаря, у мене, на той момент, вже був «план Б» лікування, а якби інша жінка на пізньому терміні вагітності опинилася б на моєму місці?! Під враженням від таких новин можна вийти та кинутися під машину, наприклад.

Як Вам допоміг «свій» лікар, наведіть приклад.

– Якось між сеансами хіміотерапії я звернула увагу на те, що не бачу цифри на цінниках у магазині. Прийшла до свого лікаря і поскаржилася на зір. Пам'ятаю, вона тоді пояснила, що може направити мене до окуліста, він випише окуляри і мені стане комфортніше. Але! Це лише тимчасове побічне явище від препаратів. Мине трохи часу і, якщо я потерплю, зір відновиться. Так і сталося, адже вона могла просто направити мене перевіряти зір і не морочитися.

Розкажіть докладніше про «план Б».

– Я давно працюю у нашому медичному центрі, а він, зокрема, займається лікуванням за кордоном. Керівництво вирішило відправити мене до Іспанії. Так я опинилася в клініці, де робила операцію, народжувала та проходила хіміотерапію. І тут багато хто може сказати – звичайно ж, їй пощастило, адже лікування там не порівняти з нашим… В Україні дуже багато хороших лікарів, але всі ми розуміємо, де рівень медицини, на жаль, кращий. Так, мені пощастило лікуватися в Іспанії і саме тому, що побувала там і багато пройшла, хочу поділитися з нашими медиками та пацієнтами як треба ставитись до онкології.

Занадто сильний контраст?

– Колосальний! І насамперед він полягає у моральній складовій.

У мене був план лікування: операція, пологи, хіміотерапія, променева терапія. І жодного разу, жодного разу за досить великий проміжок часу я не побачила ні одного медика зі скорботним виразом обличчя. У нас навіть в одній з найкращих приватних онкоклінік ти відчуваєш на собі співчуття персоналу і розумієш – так, я серйозно хворий, життя закінчилося. Там до тебе не ставляться, як до смертельно хворого. Взагалі! Навколо спокійні, усміхнені люди, які не втрачають можливості пожартувати. Вони впевнені у своїх діях та передають цю впевненість пацієнтам. Так, є проблема, будемо її вирішувати. Без закочування очей та питань, де ж ти так довго ходила.

Що навіть співчуваючі не траплялися?

– Не повірите. Більш того! Після операції не приносять перетерту кашу чи іншу дієтичну їжу. Цілком спокійно несуть каву з молоком, шоколадні цукерки… Та все, чим ти харчуєшся у звичайному повсякденному житті. На моє запитання, а це не шкідливо, здивована медсестра запитала – у вас що була операція на шлунку? І права ж!

Щоб мені було спокійніше, мою подругу пустили зі мною в передопераційну і дозволили зустріти мене там після операції.

Перед пологами, а в мене був кесарів розтин, мені зробили епідуральну анестезію, сиджу, чекаю коли подіє і раптом чую, грає пісня «Мільйон червоних троянд». Я думала в мене глюки. Тут вибігає абсолютно щасливий анестезіолог і каже – Ірина, щоб тобі було не так самотньо в чужій країні, я знайшов в інтернеті найпопулярнішу пісню на пострадянському просторі та включив її для тебе. Уявляєте?

У двері палати, де ти перебуваєш після операції, може заглянути медсестра-перукар і запропонувати зробити зачіску. Твої родичі та друзі мають право залишатися з тобою стільки, скільки тобі потрібно. Завдяки такій обстановці немає відчуття безвиході.

Але ж хіміотерапія та її наслідки не сприяють гарному настрою?

– Ось! Саме такий стереотип і таке ставлення до хіміотерапії міцно вбито у голови наших лікарів та пацієнтів. Там такого нема. Спочатку, ще до старту лікування, я дала собі установку – нічого не читати на тему мого захворювання, можливого лікування і не дізнаватися про додаткову інформацію у лікарів. Мені не хотілося, щоб чийсь досвід тяжів наді мною. Перед першою процедурою хіміотерапії було дуже складно подолати бар'єр та відкрити двері до кабінету, де вона мала проходити. Він здавався мені похмурим, чомусь думалось, що я буду там одна. Зважилася, відчиняю двері і… Бачу світлий кабінет приблизно шістдесят квадратних метрів, два ряди крісел, в яких сидять пацієнтки та декілька медсестер, які голосно сміються над чимось. Придивилася, а пацієнтки багато ще й з родичами, а жінки якісь ошатні!

Ошатні на хіміотерапії?!

– Так! З зачісками або в оригінальних шапочках, з нафарбованими очима, манікюром та прикрасами. Хтось спілкується з родичами чи дітьми, які прийшли з ними, хтось працює чи дивиться фільм у планшеті, а хтось мирно посапує уві сні. Життя триває! Уявляєте, старшій пацієнтці, яка лікувалась при мені, було дев'яносто три роки! Там вважається, що якщо є можливість продовжити життя хоча б на кілька днів, нею необхідно скористатися.

Запитаю прямо, а як же нудота, блювота?

– Уся медицина там побудована на медикаментозній підтримці і так уже ослабленого організму. Перед хіміотерапією видаються пігулки, що попереджають напади нудоти та блювання. Причому на них написано – не на продаж. Мене жодного разу не нудило і не рвало. Хімія капається через спеціальний порт (катетер із резервуаром), який встановлюють під місцевою анестезією та під контролем рентгену апарату у вену, його залишають під шкірою на кілька років. Порт дозволяє пацієнтам не думати про пошкоджені вени на руках, завдяки йому хімію можна капати швидше.

У нас в країні також можна приймати спеціальні таблетки і встановити порт. Однак багатьом цього навіть не пропонують. І справа не лише у грошах. Справа в байдужому відношенні і незацікавленості в пацієнті. Плюс до того, що стосується порту, його ще треба вміти встановлювати.

знижка на мамографію
*Акція "Якісна діагностика доступна кожному!" Діє знижка на мамографію.

Ви розуміли що у Вас буде випадати волосся, вії?

– Звісно. Більше того, в перші ж дні в Іспанії я замовила собі перуку з натурального волосся. Вона була дуже гарної якості, багато хто навіть не розумів що я в ній. Якось перед черговою хіміотерапією моїй перекладачці та подрузі сказали – слухай, та вона виглядає краще за тебе, хоча їй капають хімію! Я говорю, звичайно, я спеціально збиралася сюди, нафарбувалася, причесалася, а вона зробила собі хвостик і побігла! (Сміється) Не розуміла я тільки чому мій лікар протягом усього лікування запитувала мене про стан нігтів. Захистила себе від додаткової інформації. Але до кінця лікування зрозуміла. Нігті відшарувалися. Повністю. Всі! І це було жахливо навіть не в плані краси, а стосовно травматичності. Випали і вії.

Як ви пояснювали такі зміни старшому синові і чи потрібно про них говорити заздалегідь?

– Звісно ж, треба. Дитина не повинна страждати у незнанні. Синові на момент мого лікування було сім років і йому було достатньо пояснення: мама захворіла, у неї може випасти волосся на голові, вії, брови, але це не страшно, воно потім обов'язково виросте. Він знав, що мама одужає і все буде добре.

Часто родичі та друзі людини, яка захворіла на рак, не знають як з нею спілкуватися. Порадьте, чи потрібно поводитися якось по-особливому?

– Ні в якому разі! Якщо побачивши хворого у вас на очі навертаються сльози, а обличчя перетворюється на жалібну гримасу, припиніть спілкування! Людині і так важко прийняти те, що відбувається, їй не потрібен зайвий негатив. Краще допомагайте справою: сходіть у магазин, вікна помийте, зрештою.

Моя сестра зустрічала мене після кожної хіміотерапії в аеропорту. Я й сама могла доїхати на таксі додому, але її присутність, звичайно ж, підбадьорювала та радувала. Знаєте, я працюю серед медичних працівників, лікарів. Навіть багато хто з них у той час побачивши мене видавали дивні звуки і робили злякані очі. Я у відповідь сміялася і казала – так, це я! Так що, рекомендую – тримайте себе в руках чи сховайтесь!

Вам зробили операцію до пологів, а невдовзі після них розпочали хіміотерапію. Складно було поєднувати необхідні дитині позитивні емоції та рак?

– Важко було відбиватися від охочих допомогти! (Сміється) У періоди, коли я була в Іспанії, зі мною завжди хтось був. А перед від'їздом я залишилася з молодшим сином на тиждень одна. Друзі дуже переживали, що я після видалення пухлини, кесаревого розтину з маленькою дитиною на руках, перед курсом хіміотерапії можу чогось собі надумати… Дзвонили, питали – можливо, у тебе думки якісь погані? Які думки?! З ранку встала, себе і дитину погодувала, пішли до парку погуляти, потім якщо потрібно, наприклад, поїхала документи на виїзд оформляти, сто дзвінків з роботи прийняла… Увечері лягаєш і одна думка – слава Богу, ще б малий по довше поспав! Важливо займатися повсякденними турботами, тоді на погані думки часу не залишається. Знаєте, коли я літала на хіміотерапію, завжди після процедури ходила блукати торговим центром. Розглядала вітрини, пила каву… Так я не почувала себе хворою. У мене не було асоціації, що я прилітаю виключно через лікування.

Ви, яка дізналася про захворювання чотири роки тому, і Ви зараз – різні люди?

– Звісно. На багато ситуацій у житті я реагую зовсім по-іншому. Приходить розуміння, що більшість проблем не такі вже й важливі. Умовно кажучи, якщо в тебе вкрали машину, це, звичайно ж, неприємно, але можна купити нову або їздити на метро. Від цього ще ніхто не помирав, правда? Із першою дитиною я була дуже тривожною мамою. Кип'ятила воду для купання, стерилізувала пляшечки, прасувала. Для молодшого в іспанському пологовому будинку привезли спільну ванну, щоб показати мені як його купати. Я зрозуміла – однією проблемою менше (Сміється). І перестала переживати з будь-якого приводу.

Який спосіб життя необхідно вести людині у ремісії?

– Я дізнавалася у лікарів про заборони. Крім індивідуальних протипоказань, рекомендується вести звичайний здоровий спосіб життя. Правильно харчуватися, не бути довго на відкритому сонці. Я закінчила хіміотерапію у червні, а у вересні відпочивала у Туреччині. Звичайно ж, як будь-яка адекватна людина, на пляжі бувала до одинадцятої ранку і після чотирьох дня. Не потрібно зациклюватися на хворобі, але й навмисно наражати себе на небезпеку безглуздо.

Рак – це?

– Не вирок. Будь-яка ситуація дається нам з якоїсь причини. Іноді ми дізнаємося про неї лише через якийсь час. У будь-якому разі, що б там хто не говорив, завжди і в усьому треба шукати позитив.

Інтерв'ю: Юлія Сурікова-Ганська